Поема "Де щастя?"
І місяць сяє надворі.
У місті пізня вже година,
Давно все спить у цій порі.
Та ось по вулиці повільно
Снує хлопчина в самоті,
Вдивляється у темінь пильно,
Немов він хоче щось знайти.
Йому на вигляд років десять,
Не знаю, може, й навіть сім.
Помітно, - це дитя не пестять,
По тій одежі, що на нім.
На ньому курточка дирява,
Кофтинка довга до колін.
І образ цей в нічній темряві
Іде до кращих перемін.
Він йде, хоч вітер дме у спину,
Хоч замерзають ноженята,
Він знає, що іти повинен,
Якраз напередодні свята.
Андрійко добре пам’ятає
Слова, що мама говорила:
«Мій синку, я вже помираю,
Люби Христа як я любила.
Служи для Нього всім серденьком,
Молись постійно щиро й просто.
Тобі Він буде рідним Батьком,
Підтримає тебе Він часто.
Я йду туди, в оселі вічні,
Де радість, мир і душам спокій,
А ти прийдеш туди пізніше…
Я мушу йти, прощай, синочку…»
Він озирнувся, сів на лавку,
Руками очки затулив,
Згадав він теплую домівку,
Як рідних всіх своїх любив.
Казки матусі й добре слово,
Якого він давно не чув,
Бо у дитдомі інша мова,
І це він на собі відчув.
Не тільки це прийшлось терпіти,
А й глузування, штурхани…
- Це ж покидьки, які це діти, -
Почув Андрій із-за спини.
«Ну як же так, де справедливість,
Де добрий Бог, що захищає?»
В думках проснулася сміливість,
Вона ж до втечі намовляє.
Андрійку так уже набридло
Його життя, що й вам не знати,
І обстанова ця огидла,
Тому рішив він утікати.
Зібрав в торбинку свої речі,
Кусочок хліба взяв в дорогу
Й почав чекати швидше ночі,
Все переборячи тривогу.
І ось коли уже надворі
Не стало чутно ані звуку,
Коли замиготіли зорі,
Від страху затремтіли руки.
То це хлопча взяло свій клунок
Й тихенько вийшло із будинку…
І ось тепер де порятунок?
Йому погрітися б хвилинку.
Йому би з’їсти кусень хліба,
Бо вже немає ані крихти,
І десь ночліг шукати треба,
Якби ж йому до ночі встигти…
Отак посидівши, згадавши,
Хлопчина все ж зібрався духом.
Він встав із лавки, помолившись,
Пішов вперед за порятунком.
Так важко, сльози навертають
І хочеться спинитись, впасти…
Йому ніде не відкривають,
Не помагають в цім нещасті.
Так темно й страшно у цім світі,
Хто зглянеться над ним крім Бога?
Заставить що його радіти,
Коли навкруг лиш біль й тривога?
Хто заспокоїть, приголубить,
Накормить, спати укладе?
А вранці тихо й ніжно збудить,
Де щастя знову він знайде?
І ось він йде і бачить світло,
Що ніби манить із будинку.
І ось надія вже й з’явилась:
«Можливо, пустять на хвилинку.
Можливо, все-таки зігріюсь,
Мене ж мій Батько не залишить.
Мій Боже, о як я надіюсь,
Що в домі цім відкриють».
Він підійшов і став несміло
Біля дверей в розкішнім домі.
І так під серцем заболіло:
«Яка ж мені тут буде поміч?»
Та все-таки постукав гучно,
Прислухався не чутно й звуку.
У домі було тихо й глухо,
Невже не буде порятунку?
Хлопча знов стукає, хто ж зна,
Можливо, люди просто сплять.
Отак він стукав і нре знав,
Вони ж пішли, погостювать.
Андрійко стукає все в двері
І навіть перейшов на крик…
Так холодно, мороз надворі,
Хлопчина ж від знемоги стих.
Він сів, тремтячими руками
Свої колінця обхватив:
«Напевно, час іти до мами,
Як я давно цього чекав.
Як я колись моливсь в дитдомі,
Щоб Бог мене скоріш забрав.
І ось тепер в знемозі й втомі
Я хочу жити, хоч і сам..
Я хочу, Боже, ще служити,
Бо я не встиг, я хочу ще…
Мй Боже, хочу, хочу жити,
А скоро я замерзну й все…»
Та в цей момент господар дому
Щось затривожився і встав:
Сказав дружині: «Знаєш, Томо,
Я ж вдома світло залишав.
Не будем тут на ніч лишатись,
Додому їдем чим скоріш,
Давай вже ми будемо збиратись
І вирушати чим хутчіш.»
І ось подружжя на порозі
І бачать хтось на ганку спить.
Кого принесло в цім морозі,
Та це ж хлопча мале лежить.
Замерзле, труситься в знемозі,
Не може й слова він сказать,
В скоцюрбленій замерзшій позі,
Андрійко сам не міг вже й встать.
Господар взяв дитя холодне
І до будинку вніс швиденько,
А потім і швидка негайно
Прибула лікувать маленьке.
Андрій прокинувся в лікарні,
Розплющив сонні оченята,
І в цей момент по Божім плані,
Ввійшли нові вже мама й тато.
Вони без слів, а просто й ніжно
Маля до себе пригорнули.
О слава Богу, що не пізно
Вони додому повернули.
***
Як ми о часто, милі друзі,
У світі цім шукаєм щастя,
І заблукавши в своїй тузі,
Знаходимо нові нещастя.
Й не помічаєм як безсилі
Ми падаєм на цім морозі.
Ця поведінка в нашім стилі…
Шукати ж щастя треба в Бозі.
Бо Бог дітей не залишає
Й притулок кожному дає,
Господь до себе всіх приймає,
Для Нього рідним він стає!
Автор: Музичук Олена
Коментарі
Дописати коментар