Поетична сторінка Музичук Олени

А пам’ятаєш наше тепле ліжко? Наш чай гарячий з печивом крихким, Тоді За руку взяв мене ти ніжно, А потім став шаленим і палким. Мені відкрив нові незнанні грані Відкрив свій світ любові й теплоти. І через очі ці твої кохані, Приткнулась до твоєї темноти. А пам’ятаєш ти останню зустріч? Так ніби відпускати не хотів, Так ніби ти хотів, щоби я поруч З тобою залишилася повік. А пам’ятаєш як гуляли разом? Пили латте, сміялись як завжди… Я вірю зовсім незабаром Зустрінемось.... на цей раз НАЗАВЖДИ! Автор: Музичук Оленка

Як хочу я з тобою разом жити, І просинатись разом на світанку. На вихідних в кіно разом ходити, І дихати тобою до останку. Спросоння цілувати в щічку, І готувати разом наш сніданок. А перед тим, поніжитися в ліжку І так постійно зустрічати ранки. Щоб був великий дім і зла собака, Камін в вітальні - затишок для дому, Щоб ми не знали, що таке розлука І поцілунком проганяли втому. Ми зможем разом поділити горе, Хоч вірю, що це буде лиш краплина. А щастя ми помножимо на троє, Коли тобі я подарую сина. Автор: Музичук Олена

Захмурюється серце від думок, Бо знову ти стоїш перед очима. І я від тебе знов чекаю  крок, Не стій перед відкритими дверима. Один твій крок і я в твоїм полоні, Твоя назавжди в серці і в думках, І ми повалим стіни ці картонні, І почуття розпалим у серцях. Автор: Музичук Олена

О Боже мій, Тебе благаю, Ти Україну збережи. Дай перемогу нашім краю, Надію нову нам пішли. Я знаю чуєш ти молитви За наший край і наш народ Дай сили, щоби у цій битві Не впали ми під тиском вод. Щоби тоді коли нас били, Ми не відчули оцей біль. Не доведи нас до могили і збережи нас в заметіль. Не доведи до цього жаху, Коли вивозят в ліс людей І з них знущаються до страху, Все прибавляючи смертей. Ти збережи від цього прошу, Ти маєш силу все здолать, Здійми із нас цю важку ношу, ДАЙ СИЛИ НАМ ПЕРЕМАГАТЬ! автор: Музичук Олена

Мій біль не стримати у серці І сліз з очей не зупинить. Мов на воєнній палітурці, Зображено подіїв нить. Там кров з чола стікає тихо, Там серце зупинилось враз, Там знову трапилося лихо, Через собачий цей наказ. Через страшную їхню зраду, Вмирають хлопці-козаки, Для матері ж нема відради, Нема спокою на віки. У неї більш немає сина, Немає більш її дитя, Загинула її дитина, Не чути вже серцебиття. Він до героїв приєднався, До тих хто вже віддав життя, Хто за країну побивався, Чекав на краще майбуття. До тих, кого вже не вернути, До тих, хто за країну впав, Дай Боже, щоби не забути. Щоб кожен про героїв знав! (автор Музичук Олена)

Наша сила в нашому народі, А опора - український дух. Ми бажаєм жити у свободі, У країні миру – без розрух. Ми бажаєм щоби в кожнім домі Був достаток, злагода, любов. Ну а ви невірні свому слові, Знов бажаєте пролити кров. Чи не вдосталь нашої вам крові, Материнських виплаканих сліз? Ви ж ідеєю своєю хворі! Це вже схоже просто на нацизм! Мало вам свого народу й краю? Мало вам своєї вже землі? Зупиніться, зараз я благаю! Ви ж загинете в своїй петлі!! (автор: Музичук Олена)

Любов Христа – вона немов безодня, Велика та сліпа є ця любов І кличе все вона тебе сьогодні: «Ти подивись на рани ці і кров». Згадай страждання ти Його і муки, Згадай, що ради тебе Він пішов, Заради тебе там пробили руки, Заради тебе Він з небес зійшов. Він вибрав біль, щоб ти обрав спасіння, Він вибрав смерть, щоб ти обрав життя, І через муки й смерть до воскресіння, Людино, ради твого майбуття!

Лист до Ісуса! Він любив свою маму, хоч вона його й словом не тішила І увагу давно не звертала на нього свою, Із петлі уночі він виймав, коли вона вішалась, І на міст біг за нею, щоб знову від смерті спасти. Він бутилки здавав і кормив її кашею з ложечки, А з кімнати опалки цигарок виносив завжди, Вірив зглянеться Бог і терпіти лишилося трошечки, Хоч молитись не вмів, повторяв: «Збережи від біди!» Якось раз після школи він пішов на місцеве кладовище, Там хлопчина ридав і під ніс говорив щось собі Й одна жінка поблизу побачила це нещасне видовище, «Бідолашне дитя, знов прийшов і ридає в журбі». Підійшла до хлопчати й подивилась на нього із ніжністю - Тебе звати то як? – нахилилась до нього вона - Я Андрійко – схлипнув хлопчик до жінки з привітністю, - Так за татом сумуєш? О бідна, дитино, моя! Вона знала сім’ю їхню, і трагедію знала страшну Як аварія сталась і як жінка страждала тоді І для хлопчика вона дала лиш пораду одну: «Ти молись, Бог почує тебе у журбі.» Він підняв свої очі зап

Біліє сніг немов перлина І місяць сяє надворі. У місті пізня вже година, Давно все спить у цій порі. Та ось по вулиці повільно Снує хлопчина в самоті, Вдивляється у темінь пильно, Немов він хоче щось знайти. Йому на вигляд років десять, Не знаю, може, й навіть сім. Помітно, - це дитя не пестять, По тій одежі, що на нім. На ньому курточка дирява, Кофтинка довга до колін. І образ цей в нічній темряві Іде до кращих перемін. Він йде, хоч вітер дме у спину, Хоч замерзають ноженята, Він знає, що іти повинен, Якраз напередодні свята. Андрійко добре пам’ятає Слова, що мама говорила: «Мій синку, я вже помираю, Люби Христа як я любила. Служи для Нього всім серденьком, Молись постійно щиро й просто. Тобі Він буде рідним Батьком, Підтримає тебе Він часто. Я йду туди, в оселі вічні, Де радість, мир і душам спокій, А ти прийдеш туди пізніше… Я мушу йти, прощай, синочку…» Він озирнувся, сів на лавку, Руками очки затулив, Згадав він теплую домівку, Як